На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
Відбиваються люди, дерева, обличчя…
І стонадцятий сніг ті поля притрусив
І уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
Зафіксовану мить вибиває, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
Неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.
Ліна Костенко

 

На цій старій фотографії ніхто не сміється. Причин не було. 1943 рік. Молода виснажена жінка і троє дітей. Двоє хлопчиків і одна дівчинка. Фото надіслане батькові на фронт. Давно вже немає ані батька, ані його дружини, ані двох хлопців. Залишилась живою лише дівчинка, якій сьогодні 75 років.

В найкращу одежу спорядила мати себе і дітей. Взуття тільки невистачило для синів. Тому босі. Дівчинку взула мати в старі, отримані мабуть у «спадок» від старших. На фронт не можна було сповістити батькові, що голодують. Не можна було поскаржитись, як важко виживати з трьома дітьми. Жінка з дітьми потрапила в такі умови, які щохвилини загрожували їй загибеллю.

Місцева партійна і державна влада, виконуючи секретні директиви Сталіна та його прибічників, відступаючи на схід, уганяли худобу, вивозили продукти харчування, здійснювали тотальне руйнування шахт, заводів, фабрик, електростанцій, водонапірних башт і водопроводів, складів продовольства. елеваторів і зерносховищ – разом із зерном, яке спалювали.

Восени 1941 року міста Донбасу залишились без продовольства, світла, тепла і води. Продукти харчування знищувались нещадно. Трудящих Донбасу кинули напризволяще. В селах замість тракторів, коней і волів, яких погнали на схід, впрягались жінки і діти… Війна, спровокована Сталіним, відірвала від жінки чоловіка, залишила їй попелище міст і сіл, малих голодних дітей і, змучених горем і працею, старих немічних батьків. Чужий солдат з автоматом вже в її хатині. За сталінськими голодоморами і репресіями йшли фашистські. Тепер, опинившись на окупованій території, вона позбавилась останньої можливості отримати вісточку від чоловіка.

Можна було б навести багато свідчень істориків, але ж люди вірять тільки «своїм». Тому передам слово Моргуну Ф. Т., який вірно служив радянській владі. Учасник війни, тричі поранений. В 1978 р. відмовився від пропозиції Л. Брежнєва зайняти вакансію секретаря ЦК КПРС. Пленум тоді обрав М. Горбачова. Восени 1990 р. коли голодуючі студенти примусили відправити у відставку В. Масола, був кандидатом на посаду керівника уряду УРСР. Має нагороди: Герой Соціалістичної Праці, чотири ордени Леніна, два Вітчизняної війни І ступеня, чотири — Трудового Червоного Прапора, кавалер ордена Миколи Чудотворця. В 2004 р. був нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Його книжка «Сталінсько-гітлеровський геноцид українського народу: факти і наслідки» вийшла накладом всього у тисячу примірників в кінці 2007 року. У продаж вона не надходила. Наведу слова Ф. Т. Моргуна:

«Сталін активно допомагав Гітлеру озброїтись і почати Другу світову війну. Згідно з Версальською угодою Німеччина не мала права озброюватись. І тут виручив Сталін. На радянських заводах під завісою особливої секретності виготовлялися для німців літаки, танки, підводні човни, багато видів зброї, в тому числі і хімічної. В наших військових училищах навчалося багато майбутніх фашистських льотчиків, танкістів, артилеристів, серед яких були і майбутні фельдмаршали. Головним постачальником ресурсів для війни: вугілля, нафти, бавовни, шерсті, заліза, міді, нікелю, свинцю, целюлози, алюмінію, ртуті, сурми, марганцю, азбесту, слюди, азотної кислоти, пшениці, борошна, сала, масла, м’яса, електропроводів і кабелю, металопрокату, каучуку, бензину, гасу, сіркою та іншим був СРСР, а вірніше Сталін. Німеччина в достатку мала лише вугілля.

«Наша пропаганда запевняла народ, що Донбас ніколи не потрапить в руки ворога. Вже в грудні 1941 року з Донецька, Макіївки, Єнакієвого, Іловайська, Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, десятків шахт і заводів сотні тисяч голодних шахтарів, металургів і будівельників прямували зі своїм домашнім скарбом (одяг, взуття, мануфактура, запальнички, ручні млини, інструменти) в село — міняти його на зерно і картоплю, борошно, моркву, щось інше їстівне».

Чоловіки, жінки, старі і діти, погано вдягнені і взуті, взимку на санчатах, в осіннє і весняне бездоріжжя — з мішками, влітку з ручними тачками брели і брели, пропонуючи селянам взамін на зерно, овочі і будь-які інші продукти. За що ж, за які вигадані гріхи виродок Сталін давав команду виселити з України всіх українців, які проживали на окупованій території?

А скільки мільйонів жінок залишились без чоловіків, без суджених, без любові, без дітей і онуків… без повнокровної радості життя. А скільки убитих. безвісті зниклих? Коли ж ви, шанувальники Сталіна, зрозумієте, якого душогуба величаєте вождем, батьком народів і Перемоги?»

Згадаємо вірш Лариси Вировець «Молитва», в якому вона перефразовує М. Цветаєву: «Бог, не суди: ты не был женщиной на Земле!»:

Рву знавіснілі пута,

сльози ковтаю злі.

Боже, мовчи: не був ти

жінкою на Землі.

Закінчилась війна. В повоєнний час продовольчих крамниць не було. А хлібні пайки отримували тільки по хлібних картках, які видавались на один місяць. Норма була такою: 800 – 900 грамів хліба на одного працюючого та по 200 грамів на інших членів сім’ї та дітей. У 1946 – 1947 роках голод був тяжкий. Люди ловили собак і котів, ворон, горобців. Дерли кору з дерев, терли її на тирсу, товкли в ступах, варили та їли. Розгрібали сніг, викопували коріння трави, цибулю, та мерзлу картоплю. хлопці ходили в поле з водою, виливали ховрахів. Від голоду люди пухли, здувалися животи, западали очі. В своїх спогадах відомий актор Кость Степанков (1928-2004) згадував: «Страшний голодний 1947 рік, в Умані були випадки канібалізму». Ніхто тоді не співав і не сміявся. Тій дівчинці, що сидить в матері на колінах, поталанило. Її, опухлу від голоду влаштували в лікарню, де найдійовішими ліками була їжа. Вона вижила. Побажаємо  їй довголіття. Нехай старість твоя, пані Марія, буде щасливою.

З цієї світлини вічним докором і прокляттям злочинній комуністичній владі дивляться на нас очі ні чому невинних людей.

ЯРОСЛАВ