«Не маю часу, бо маю Україну…»

620_400_1395730650-8411

От редакции. Еще одна статья Ярослава, посвященная Вячеславу Черноволу.

«Напрасные ваши старанья,

Мы, смертию смерть поправ,

Вернёмся через проклятья»

Он был, безусловно, прав.

Григорий Дикштейн

 

24 грудня цього року виповнилося би 78 років Вячеславові Чорноволу. Цією статтею я вирішив нагадати про Великого сина українського народу. Про нього можна написати книгу, та й не одну, але розмір статті обмежений. Отже, що про нього згадували близькі до нього люди.

«— Вячеславе, ти обіцяв показати сині первоцвіти… Вони вже відцвіли, а за ними і конвалії, волошки, минув золотий падолист, вже знову сніги…

— Не маю часу рідна. Маю Слов’янськ, Закарпаття і Харків. Маю фракцію і партію. Маю мільйони змучених, знедолених і зневірених людей. Маю Україну…»

Так згадувала Лілія Григорович про Вячеслава Чорновола в день його 60-річчя.

«І все ж мафіозно-кадебістська машина підстерегла Вячеслава Чорновола і підло вбила. Смерть прийшла у вигляді велетенської вантажівки з причепом, що чатувала на його шляху темної ночі з виключеними габаритами і вогнями, нехтуючи будь-якими правилами. Машина перетнула рух. Той самий Рух, ідею якого Вячеслав Максимович виплекав у сталінських таборах і карцерах, наперекір колючому дроту та тортурам, а потім на свободі, втілив в життя. Той самий Рух, який потім зрадили, і продали Чорновола за ціну меншу, ніж ті самі тридцять срібняків. 19 лютого 1999 року рухівець Володимир Черняк гордо зачитав вердикт про недовіру Вячеславу Чорноволу і назвав поіменно вершителів цього акту. Червона частина Верховної Ради, аплодуючи, стояла і вигукувала в більшовицькому екстазі: «Руховцы, молодцы!!! Давно бы так!» Через морок тисячоліть, крізь цю макабричну оргію братовбивства з майдану перед палацом Понтія Пілата долетіло до мене таке ж невимовно страшне: розіпни його! Розіпни!» Так писав Ярослав Кендзьор у «Часі» № 8 від 26 лютого 1999 р.

«Не дійшов він до цього ювілею. Перегородили шлях людська злоба і заздрість. Залишилось відчуття пустки. Він палахкотів і згоряв за нас усіх. Він народився на Святвечір за новим стилем, як і Василь Стус — лише за старим православним. Отак і судилась їм обом доля того, хто прийшов тієї ж різдвяної ночі більше двох тисяч літ раніше — стати совістю і мудрістю своєї землі, залишитись непочутими і зневаженими, пройти Голгофу й воскреснути великими пророками…» Так писав його син Тарас Чорновіл у газеті «Час» 24 грудня 1999 р.

Але потім сталось неймовірне. Навіть у страшному сні не могли передбачити симпатики Руху, що син Вячеслава піде на службу до тих, хто усіма можливими і неможливими засобами знищував Рух. Отже, син Вячеслава Чорновола став вірно служити партії регіонів, зрадивши пам’ять Великого батька. Не знаю, що відчували інші люди, але мені довго почувалося, як дзвенять срібняки.

По смерті Чорновола його старший син став судитись з вдовою покійного п. Атеною за розподіл майна, не відаючи, що за його батьком рахувалась казенна розбита «Волга», а також казенна двокімнатна квартира. Ото й усі статки видатного українського борця за щастя народу. Тарас зрозумів, що на судотяганині ані імені, ані грошей не здобудеш. По телевізору він сповістив спантеличеному народові, що від усього (!?) батькового майна відмовляється на користь брата.

Вячеслав Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував, говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився в моїй пам’яті опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності. Коли Чорновіл загинув, Богдан Горинь у «Часі» № 13 від 29 березня 1999 року писав:

«Енергоблок Вячеслава Чорновола спалахнув востаннє тривожним світлом у трагічну ніч з 25 на 26 березня. Але світло високого патріотизму та ідейної самопосвяти, яке він вселив у людські душі, яким наповнив епоху боротьби за Українську незалежну державу. не згасне ніколи».

Який шанс втратила Україна та її громадяни, коли не обрали своїм Президентом цього полум’яного патріота і криштально чесну людину. Адже восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7420727 голосів або 23,27%).

Пройде багато часу і людям не вистачатиме чорноволівського пристрасного слова. Його голос звучав у 60 роках у «Лихові з розуму», а у 70-х таврував режим за невиконання щойно підписаних Гельсінських угод.

Вячеслав Максимович Чорновіл був і завжди буде прикладом величі нашого народу, його самопожертви в ім’я України. Вячеслав Чорновіл був і залишається символом незламної мужності народу. Його не скорила тоталітарна комуністична система з усіма своїми таборами й катівнями. Він пішов у вічність, щоб його цінності жили вічно. Він був світлою людиною і його смерть – це був непоправний удар по Україні.

Він дошкуляв, як колода в оці, комуно-соціалістам у парламенті, викриваючи справжні їхні наміри і брехливе єство. Несвоєчасно обірвалось життя останнього українського революційного романтика. Вячеслав Чорновіл був і залишається символом чесності й духовної чистоти. Пройшло вже 16 років, як 25 березня 1999 р. Вячеслав Чорновіл пішов у вічність у маєві жовто-синіх прапорів, у щирому молитовному слові, у непідробній народній шані.

Світлої Вам пам’яті Вячеславе Максимовичу!

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.

Написать комментарий



Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: